|
|
|
|
|
|
|
Народився 12 квітня 1941 року в селі Івангороді Христинівського району Черкаської області у багатодітній селянській родині.
Після закінчення школи працював у колгоспі на різних роботах, потім – бригадиром рільничої бригади.
У 1965 році закінчив Уманський сільськогосподарський інститут, учений-агроном.
За направленням приїхав у Козівський район Тернопільської області, де у 1965-1979 роках працював старшим агрономом, головою колгоспу імені Шевченка, головним агрономом колгоспу "60 річчя Жовтня", начальником тодішнього районного сільськогосподарського управління, заступником керуючого об'єднання "Сільгосптехніка.
1979-1984 – директор Бучацького радгоспу-технікуму, другий секретар Бучацького райкому партії. З 1985 року – перший секретар Бучацького райкому КПУ.
У 1990 році затверджений головою комітету народного контролю, голова Бучацької районної Ради.
15 вересня 1990 року обраний першим секретарем Тернопільського обкому КПУ.
Після заборони КПУ у 1991 року вісім місяців був безробітним.
З травня 1992 року – директор Бучацького цукрового заводу.
Одружений, батько 2-ох дітей.
Нагороджений орденом "Знак пошани" і медалями.[1]
Бывший первый секретарь Бучацкого райкома партии, заместитель председателя комиссии по вопросам АПК Бойко И.Д. 15 сентября 1990 года был избран первым секретарем Тернопольского обкома партии. На должность первого секретаря были рекомендованы следующие кандидатуры: Бойко И.Д. (председатель областного комитета народного контроля), В.И. Бондаренко (первый секретарь Залищицкого райкома партии), Миколюк Н.С. (секретарь обкома партии), Оныськив М.М. (секретарь обкома партии). Однако Миколюк Н.С. и Оныськив М.М. сняли свои кандидатуры. В результате тайного голосования Бойко И.Д. был избран членом обкома и членом бюро, первым секретарем обкома Компартии Украины.
Оппозиционные силы в регионе, к тому времени уже достаточно уверенно себя чувствовашие, постоянно держали в напряжении областной комитет партии. По мере падения авторитета коммунистов в стране уменьшался и контроль И.Д. Бойко за ситуацией в Тернопольской области, где настрояние жителей были едва ли не наиболее радикальными среди всех регионов Украины. Примером критической ситуации для Тернопольского областного комитета КПУ может служить тот факт, что даже местные газеты на своих полосах лишь изредка отводили место два обзора каких-либо событий, связанных с деятельностью обкома. Складывалось такое мнение, что местные органы компартии прекратили своё существование. А события августа 1991 года в Москве смогли ускорить развязку.
[1] "Вільне життя", 1990, 19 травня і "Вільне життя", 1994, 15 березня